понеділок, 23 лютого 2015 р.

Політика щодо охорони здоров’я літніх осіб.

Питання здорового старіння та активного довголіття вже доволі тривалий час знаходяться у полі зору як національних, так і міжнародних інституцій. У концепції здорового старіння існує кілька таких практично значущих аспектів:


• вона відповідає на зростаючі потреби та очікування старіючого населення щодо більш ефективного сприяння зміцненню здоров'я і вдосконалення медико-санітарних і соціальних послуг, включаючи підтримку само- та взаємодопомоги допомоги у питаннях збереження здоров'я;
• вона визнає фундаментальне право кожного, незалежно від віку, мати найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я;
• вона акцентує увагу на неефективності та недоліках щодо якості медичних послуг та доступу до них (у т.ч. для літніх), включаючи профілактику (на всіх рівнях - первинному, вторинному та третинному);
• заходи щодо забезпечення здорового старіння мають взаємодіяти зі стратегіями соціального захисту, спрямованими на запобігання все ще поширеного високого ризику бідності серед літніх людей;
• підтримка здорового старіння має стати внеском у стабільність систем охорони здоров'я та соціального захисту, зокрема, даючи змогу людям поважного віку залишатися активними, автономними і повністю інтегрованими в суспільстві.

Можливості пристосування політики окремих країн у сфері охорони здоров’я до потреб все більш старіючого населення відображені в діяльності, зокрема Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Загалом, розглянувши підхід до формування політики у галузі охорони здоров’я стосовно людей похилого віку, можна дійти висновку, що сучасна політика у цій царині сповідує комплексний підхід та орієнтується на турботу про здоров’я впродовж усього життя людини. Так, у 2012 р. ВООЗ розроблено рекомендації з модернізації політики здорового старіння для країн Європейського регіону, що викладені в документі «Стратегія та план дій на підтримку здорового старіння в Європі у 2012–2020 рр»

Рекомендації 2012 р. є логічним продовженням попередньої спроби (2002 р.) створити документ рекомендаційного характеру, що був би прийнятним для усіх країн Європи. Рекомендації побудовано таким чином: визначаються три основних (стратегічних) напрями формування і розвитку політики відносно людей похилого віку в сфері охорони здоров’я, а також більш близькі до практичних дій „втручання” – основні та додаткові.

Перший стратегічний напрям покликаний боротись з доволі актуальною для України проблемою, що полягає у відсутності профілактичного (попереджувального) підходу до власного здоров’я у більшості населення України. Сформульований він як: забезпечення здорового старіння шляхом турботи про здоров’я впродовж усього життя. Напрям відображає необхідність забезпечення охорони здоров’я та здорового способу життя на всіх етапах життя людини, а також покликаний допомогти населенню прийняти більш орієнтовану на власне здоров’я стратегію поведінки на більш ранніх етапах життя й адаптуватись до пов'язаних з віком змін. Завдання цього напряму - надавати послуги по зміцненню здоров’я і профілактиці захворювань для забезпечення здорового старіння, приділяючи особливу увагу людям у віці 50 років і старше.

Другий стратегічний напрям полягає у забезпеченні дружнього середовища для людей літнього віку на рівні місцевих громад. Напрям покликаний сприяти розширенню ролі органів місцевого самоврядування та місцевих неурядових організацій у формування та реалізації політики підтримки населення похилого віку. Завданням цього стратегічного напряму є залучення якомога більшої кількості суб’єктів (об’єднань громадян, місцевих органів влади та соціальної сфери) до процесу розробки політики охорони здоров’я на місцевому рівні, створенню більш сприятливих для збереження здоров’я умов життя літніх людей. Проблемним аспектом реалізації даного напряму в умовах України є низька самостійність регіонів та місцевих громад у прийнятті рішень щодо власних дій у реалізації соціальних чи інших ініціатив. Традиційно низькою залишається також активність неурядових організацій на місцевому рівні, залучення яких могло б сприяти більш цілеспрямованій діяльності щодо вирішення проблем населення похилого віку.

Третій стратегічний напрям сформульований як: пристосування до потреб старіючого населення системи охорони здоров'я і тривалого догляду за людьми літнього віку. На цій проблематиці уже неодноразово наголошувалось й у дослідженнях вітчизняних вчених, зокрема з Інституту геронтології ім. Д. Ф. Чеботарьова. Серед основних проблем: підготовка необхідної кількості фахівців належного рівня, надання можливостей доступу до якісних послуг широким літнього населення та, зокрема, подолання перешкод у доступі до якісних послуг охорони здоров’я, боротьба з дискримінацією за віком та дефіцитом інформації.

Окрім стратегічних напрямів, запропоновано й певні практичні кроки,спрямовані на реалізацію політики у сфері охорони здоров’я з урахуванням потреб літніх людей. До переліку пріоритетних дій входять::
- сприяння фізичній активності літніх осіб;
- попередження падінь людей похилого віку;
- вакцинація літніх та профілактика інфекційних захворювань в установах охорони здоров’я;
- зміцнення потенціалу працівників охорони здоров'я та соціальної сфери в області геріатрії та геронтології;
- громадська та державна підтримка волонтерського догляду, з особливою увагою до догляду на дому, включаючи самодопомогу.

Зазначимо, що пріоритетне сприяння фізичній активності людей похилого віку, попередження падінь та підтримка догляду (у різних формах) за людьми похилого віку є надзвичайно актуальними і для України.

Питання фізичної активності людей похилого віку не належить до тих проблем, які вважаються пріоритетними для політики відносно людей похилого віку в Україні, проте саме це є однією зі складових успішного активного старіння населення й необхідно, щоб у майбутньому цьому питанню приділялось відчутно більше уваги, ніж це має місце на сьогодні. ВООЗ визначає кроки для удосконалення національної політики у цій сфері:

• зміцнення співпраці та поширення обміну досвідом та методами передової практики щодо підвищення рівня фізичної активності серед літніх людей, задля сприяння реалізації та оцінці цих заходів;
• запровадження цільових програм на рівні місцевих громад щодо сприяння фізичної активності серед літніх осіб;
• розробка рекомендацій щодо сприяння фізичній активності в усіх типах установ охорони здоров’я та соціальної допомоги, що обслуговують літніх людей ( з особливою увагою до потреб людей, що ведуть сидячий спосіб життя), із зосередженням на пропаганді фізичної активності обмеженої інтенсивності (зокрема, ходьби);
• надання підтримки місцевим органам влади у створенні мотивуючого середовища та інфраструктури, що сприяє фізичній активності людей різного віку (зокрема, це стосується і транспорту).

Значна відповідальність за реалізацію такого роду програм потенційно має лягти на органи місцевого самоврядування, які мають більші можливості вирішувати проблему активності людей похилого віку на рівні місцевих громад. Це вимагатиме поширення досвіду реалізації подібних програм чи заходів як в інших країнах, так і в Україні а також реалізації відповідних навчальних ініціатив.

Ще одним із пріоритетів для практичних кроків є попередження падінь людей похилого віку. Метою є скорочення захворюваності та інвалідності, зумовлених випадковими падіннями у літньому віці. Необхідні дії:

• підвищення обізнаності населення про чинники падіння та про ефективні профілактичні заходи, які здатні запобігати випадковим падінням осіб літнього віку;
• запровадження програм фізичних вправ, фізіотерапії та тренувань для підтримання рівноваги, а також проведення спеціально підготовленими працівниками оцінки безпеки у будинках та внесення відповідних коректив за її результатами;
• розширення доступу до профілактичних заходів груп літніх осіб з високим ризиком травмувань;
• проведення мультикомпонентного «втручання», яке включає заходи тренування ходи і рівноваги, використання допоміжних пристосувань, забезпечення безпечних умов навколишнього середовища (саме у цьому втручанні ефективність на рівні місцевих громад може бути найбільш високою);

Щодо процесу пристосування до потреб старіючого населення системи охорони здоров'я, варто виділити такі необхідні кроки:

• підготовка належної кількості фахівців у сфері геріатрії та геронтології, надання можливостей доступу до якісних послуг широким верствам населення,
• поліпшення умов праці тих, хто надає медико-соціальні послуги людям похилого віку,
• забезпечення належного охоплення програмами протидії найбільш поширеним захворюванням вразливих груп осіб похилого віку,
• обмін інноваційними моделями сприяння збереженню здоров’я у похилому віці,
• підвищення „санітарної грамотності” літніх людей, їх родичів та об'єднань добровільних помічників,
• акцентування уваги служб з охорони здоров'я, що працюють на місцевому та державному рівнях, на проблемах літніх людей.

В Україні від здобуття незалежності здійснювалися певні кроки щодо сприяння збереженню здоров’я літніх осіб, зокрема, з 1997 по 2002 р. функціонувала комплексна державна програма «Здоров’я літніх людей». Аналізуючи результати її виконання слід зазначити, що найбільш успішною стала реалізація заходів щодо організаційно-правового, науково-методичного та інформаційного забезпечення здоров’я літніх людей, тоді як хронічне недофінансування призвело до відсутності прогресу стосовно власне поліпшення здоров’я літніх, а також умов їх життя, харчування та соціального захисту.

Крім того, у нашій країні діяли певні регіональні програми, спрямовані на збереження здоров’я літніх людей. Зокрема, Міжгалузева комплексна програма «Здоров’я киян» на 2003–2011 рр. містила розділ «Збереження здоров’я в старості». На сьогодні розроблена концепція програми «Здоров’я 2020: український вимір», в межах якої приділяється увага й здоров’ю літніх осіб.

А тим часом прогресуюче постаріння населення неминуче веде до збільшення поширеності хронічної патології серед населення, що, у свою чергу, призводить до зростання потреб у медичній допомозі та медичних працівниках, які цю допомогу надають. Хронічні хвороби, характерні для поважного віку, вимагають постійного контролю для того, щоб звести до мінімуму ймовірність інвалідності, ускладнень, негативних наслідків для якості життя. Часто у літньої людини є сукупність медичних проблем, які ускладнюють її життєдіяльність, і їх необхідно вирішувати комплексно і з врахуванням конкретних умов життя пацієнта. Відтак погіршення з віком стану здоров’я літніх осіб супроводжується значними змінами обсягу і характеру їхніх потреб у різних видах медичної допомоги й обумовлює необхідність переорієнтації сучасних систем надання медичної допомоги населенню поважного віку на позалікарняні форми обслуговування. Брак або недосконалість надання первинної медико-санітарної допомоги літнім особам в Україні призводить до формування надмірної потреби цього контингенту в госпіталізації. З іншого боку, недостатньо проводиться профілактика, передусім вторинна, серед пацієнтів молодшого віку, що після переходу їх у старші вікові групи детермінує істотні проблеми зі здоров’ям і необхідність довготривалого догляду у майбутньому. Але ж укріплення здоров’я і профілактика хвороб впродовж всього життя (у тому числі таких, як серцево-судинні хвороби та злоякісні новоутворення) можуть попередити або відстрочити їх подальше виникнення. На жаль, сучасний рівень надання медичної та соціальної допомоги літньому населенню в Україні не відповідає його реальним потребам.

На особливу увагу заслуговує перевищення більш ніж удвічі показників захворюваності населення, старшого за працездатний вік у порівнянні з населенням працездатного віку, встановлене за результатами комплексних медичних оглядів, на відміну від офіційних показників поширеності хвороб за даними звертань за медичною допомогою. При цьому серед сільських мешканців, старших за 70 років, це перевищення становить 6,4 рази. Згідно з даними Інституту геронтології ім. Д.Ф. Чеботарьова НАМН України, за станом здоров’я понад 43% населення старше працездатного віку (майже 42% міських i 45% сільських мешканців) потребують періодичного медичного нагляду і профілактичних реабілітаційних заходів, майже 41% (43% у містах i понад 37% у селах) — активного медичного нагляду і відновлювального лікування, близько 10% (майже 11% та 8% відповідно) — інтенсивного стаціонарного лікування з подальшою низкою заходів медико‑соціальної реабілітації, більше 6% (понад 4% та майже 10% відповідно) — постійної щоденної медичної та соціально‑побутової допомоги у повному обсязі. Серед населення, старшого за 70 років, понад 18% осіб потребують щоденної соціально‑побутової допомоги, 82% постійно приймають ліки; а серед осіб, старших за 80 років, 20% потребують спеціалізованої психіатричної допомоги.

Потреби населення похилого віку в амбулаторній терапевтичній i спецiалiзованiй консультативній допомозі не задовольняються у середньому на 47,0%; у реабілітаційному поліклінічному лікуванні — на 81,0%; в організації стаціонарів вдома — на 71,1%; у швидкій медичній допомозі — на 32,5%; у стаціонарному інтенсивному лікуванні — на 26,2%; у соціально‑побутовому обслуговуванні — на 20,5%. Для літніх мешканців сільської місцевості показники якості і доступності медичної допомоги є значно нижчими, ніж для містян.

Реформування систем медичної та соціальної допомоги літньому населенню в Україні потребує нових сучасних форм багаторівневої геріатричної підготовки кадрів. Зростання обсягів допомоги літнім людям та зміни її структури потребують удосконалення мультидисциплінарної підготовки медичних і соціальних працівників, а також волонтерів і ведення просвітницької роботи серед населення.
З кожним роком у нашій країні набуває все більшої актуальності проблема розвитку паліативної та хоспісної допомоги, особливо якщо це стосується самотніх хворих, або тих, близькі яких не можуть забезпечитинеобхідний догляд. Впродовж останнього часу розроблено проект концепції Державної цільової програми розвитку паліативної та хоспісної допомоги, розпочато організацію до- і післядипломної геріатричної підготовки медичних та соціальних працівників і волонтерів, створюється система інформаційної підтримки. Однак в Україні наразі надто великим є розрив між потребою у хоспісних ліжках і реальною їх кількістю: потреба за розрахунками міжнародних експертів, є більшою у 4–5 разів, і ще більша кількість пацієнтів у термінальній стадії захворювань потребують хоспісної допомоги вдома.

У реформуванні системи охорони здоров’я в Україні передбачено розвиток закладів медико-соціальної допомоги, які потребують мінімального діагностичного та лікувального обладнання, а обслуговування пацієнтів забезпечується переважно сестринським персоналом. Мета — забезпечення догляду і надання соціальної та паліативної допомоги хронічним хворим, серед яких значну частину становлять особи похилого віку. Ще один актуальний напрям — розбудова мережі закладів для надання паліативної допомоги та психологічної підтримки безнадійно хворим, які потребують спеціального оснащення для надання допомоги і догляду, а також спеціально підготовленого, переважно середнього і молодшого медичного персоналу та широкого залучення волонтерів.

У цілому ж, незважаючи на певні досягнення, в Україні має місце брак уваги до проблем і потреб літніх людей у сфері охорони здоров’я, особливо зважаючи на нинішній стан здоров’я населення й актуалізацію проблем демографічного старіння у найближчій і середньостроковій перспективі.

З.І. Приблизно дві третини тексту моя, решта – зведене з різних авторів інституту.

Джерело:
Населення України : Імперативи демографічного старіння / Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, Фонд народонаселення Організації Об'єднаних Націй . – Київ : АДЕФ-Україна, 2014 . – 285 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар